Марися "в шоколаді"

По закінченню восьмого класу Марисю перевели до іншої школи. Це була не проста школа – правильно вона називалася гімназією-інтернатом. Це означало, що там протягом тижня навчаються і живуть діти з усього району, щоби не доїжджати щодня додому. Відтепер там мала жити та навчатися і Марися.

Батьки ж Марисі роз’їхалися хто куди – мама до сусіднього обласного центру, а батько взагалі подався геть з України на заробітки.
На перше вересня Марисю до гімназії привели тітка з дядьком. Вони несли велику базарну клітчату сумку – там були Марисині речі. Марися добре пам’ятає той день. Вона стала на лінійці Першого дзвінка справжньою зіркою. По-перше, вона була у милому рожевому сарафанчику, на ногах – білі босоніжки на платформі. Шик! І, звісно, вона ж новенька, тому на неї всі дивилися.
Пірсинг, унизані перснями пальці, макіяж, манікюр, джинси з дірками, — усе те, що вона так любила і дозволяла собі у своїй рідній школі, ліквідувала вчителька географії. Стара консервативна леді, вона вивела Марисю посеред класу і, тицяючи пальцями в кожен перстень, запитувала: «Що це? Зняти!». Довелося попрощатися з усім цим скарбом.

Основним профілем гімназії була математика (алгебра, геометрія). Цих предметів було по кілька щодня. Марися не любила і не знала математики, вона була чітко вираженим гуманітарієм. Тому дуже страждала. Англійську мову, яку знала досить добре, у гімназії викладали на рівні, який Марися пройшла давним давно, тож тут вона просто нудилася. А вчитель фізкультури вважав, що його предмет – головний, і ганяв усіх по повній програмі. Після його уроку учні приходили, точніше, приповзали до класу спраглі і спітнілі, а вмитися не було де і чим.
Вечорами тривала підготовча група – готувалися до уроків наступного дня. Часто домашні завдання доводилося виконувати при свічці – світло у місті вимикали практично щовечора. Свічок на всіх не вистачало, тож біля однієї свічки скупчувалося по кілька учнів.
Годували у гімназії кашами, супами, булочками, чаями… До порції каші часом давали кружальце докторської ковбаси. Марися розтягувала насолоду від ковбаси як могла – зажовувала кількома шматочками хліба, тільки щоби вистачило надовше.
На вихідних приїжджала з обласного центру мама і забирала Марисю додому – до колишнього їхнього дому, який тепер стояв покинутий, холодний і незатишний. Бо там ніхто не жив. Вони закутувалися ковдрами і, навіть не роздягаючись, засинали. Мама залишала Марисі трохи грошей і їхала. А Марися купувала у складчину з подругою на п’ять гривень шоколад і пачку крекеру. Вони ховалися у закутках гімназії і жадно їли ці солодощі. Ділитися з іншими не хотілося – надто вже великою розкішшю були цей крекер і шоколад.
У будні Марися ночувала у спальному приміщенні гімназії. Спали на ліжках з залізною сіткою, що гойдається, рипить, пружинить і прогинається. Усього у кімнаті було близько десяти дівчат. Бувало весело, адже всі разом збиралися перед сном і розмовляли. Але особливо на балачки часу не було, адже о десятій годині — відбій. До цього часу треба було встигнути помитися. Тобто — вистояти чергу і дочекатися своєї порції теплої води. Сяк-так обмившись у тазику, йшли нагору, до спальні. Вночі поряд з Марисиним ліжком хропла на своєму сусідка. Від неї тхнуло немитими ногами. Марися спочатку нервувалася, а потім звикла.
О шостій годині ранку до їхньої спальні влітала огрядна тітка і кричала на все горло: «Підйом!» Марисі, яка любила поніжитися у ліжку, це було нестерпно. Але доводилося вставати, бо якщо затримаєшся, то залишишся без сніданку або, чого доброго, ще на уроки запізнишся, а за це дуже сварили.
У гімназії була традиція – кожен клас чергує, тобто чистить картоплю на всіх, на всю школу. Марися в житті не чистила стільки картоплі, скільки того вечора. Правда, то не було тяжко, бо чистив увесь клас – співали пісень, розмовляли. І все ж Марися воліла би погуляти на вулиці, а не чистити картоплю.
Іншого разу вони усім класом загрібали листя на території школи. Марися гребла поряд із огорожею. Раптом її окликнули. Вона визирнула за огорожу – там стояла її колишня однокласниця, з попередньої школи. І раптом Марисі здалося, що ота огорожа, яка їх розділяє, — то насправді тюремна зона. І вона, Марися, у цій зоні, а однокласниця – на волі. Вона мало не розплакалася від цієї думки.
Вона дуже сумувала за своєю першою школою. Одного разу не витримала, втекла з уроків і подалася туди. Там зустріла друзів, поплакала… Та й повернулася назад, бо куди їй було йти? У гімназії на неї вже чекала шкільний психолог. Марися розповіла їй, де була. Психолог втішила, розрадила і… здала її директорові, за що Марися отримала від нього «наганяй».
І з кожним днем ставало все гірше й гірше. Якось однокласники покликали Марисю відсвяткувати день народження одного з них у кафе, що навпроти гімназії. Робили це крадькома, адже покидати територію гімназії заборонено (тільки коли батьки забирають). Відсвяткували…
А наступного дня Марисю викликали до директора. Там зібралися, окрім нього, завуч і психолог. І напряму сказали – ви були вчора у барі, що ви там робили? Ми усе це знаємо, але краще буде, якщо ти сама це все розкажеш, цим ти допоможеш своїм друзям. Розповідай. І Марися, дурепа, розповіла все — хто, що і як святкував. Вона ж бо думала, що керівництво школи усе знає. Її ніколи не брали «на ура» і вона навіть не здогадалася, що це саме той випадок.
У результаті вийшло так, що вона «здала» увесь клас. І клас їй відповів взаємністю – з нею ніхто не хотів спілкуватися… А вона навіть не намагалася виправдатися – бо хіба їй хтось повірить? А якщо й повірить, то хто їй винен, що вона така дурна та наївна?
Коли Марися зрозуміла, що її просто підставили, вона вже не стримувалася у своїх вчинках. Одного вечора вона із ще однією дівчиною почала стрибати у спальні по ліжках, які класно пружинили. Вони так захопилися, що обмотали себе покривалами, порозшторювали вікна і почали махати руками хлопцям, що витріщилися зі своєї спальні у корпусі навпроти. А потім Марися відчинила вікно і весело вигукнула «Агов, хлопці, привіт!» Та тут замість хлопців поприбігали «надзирачі» з виряченими очима і висолопленими язиками і поклали край цьому «неподобству».
Наступного дня вся гімназія гуділа про те, що Марися хотіла викинутися з вікна. З обласного центру викликали Марисину матір. За дверима кабінету директора відбулася розмова. А через кілька днів мати забрала Марисю з собою до обласного центру.

Починався другий семестр дев’ятого класу, наступний етап Марисиного життя….